Головним стимулом життя є мета, мета, яка не виникає стихійно, вона формується під час власного розвитку, набуття досвіду, визначення життєвих цінностей. І як важливо, щоб цілі, які ставлять перед собою наші вихованці відповідали очікуванням суспільства.
Якими повинні стати випускники нашого навчального закладу, які риси, якості мають набути вже сьогодні, щоб успішно здійснити своє життя, прожити його з честю, відчути себе необхідною людиною у своїй країні?
Такі питання ми поставили перед собою, у результаті було визначено проблему: учні пасивно сприймають ті знання, вимоги й нововведення у педагогічний процес, які у своїй суті покликані забезпечити їх продуктивне життєздійснення. Навчання умінню жити йде протиприродно. Ми як би вчимо дітей плавати не у воді, а на березі, вчимо їх дорослому життю не на ділі, а на словах.
Постала необхідність дати дітям справжнє діло, у якому б задовольнялись їхні природні прагнення: потяг до дорослості, поривання до волі.
Якщо є таке діло, яке виконати просто не можливо без тісного співробітництва педколективу й вихованців закладу, - сама собою виникає потреба в учнівському самоврядуванні.
У нашому Центрі такою спільною справою постала розробка Програми розвитку життєвої компетентності особистості, мета якої – допомогти кожному вихованцеві опанувати мистецтвом життя, набути здатності до вільного й свідомого самовизначення в усіх сферах життя.
Це не гра дорослих з дітьми, коли педагоги живуть власними ідеями, а учні є тільки об’єктами виховного процесу.
Це загальношкільний експеримент, участь у якому може узяти кожен, але за власним вибором.
У ході знайомства з досвідом організації шкільного самоврядування інших нами було помічено, що здебільшого цей процес йшов таким шляхом – спочатку розроблялася сама система самоврядування, її модель, а потім обирався учнівський актив, організовувалися загальні справи, - тобто, від дорослих до дітей; для учнів це поставало іще одним способом організації їхнього життя з боку педагогів.
При введенні шкільного самоврядування у практику життєдіяльності реалізовано інший підхід: учні й студенти спочатку самі узяли на себе відповідальність за загальношкільні справи, стали активними учасниками колективної життєтворчості, (як результат культивування суб’єкт-суб’єктного підходу в організації особистісно зорієнтованого навчально-виховного процесу) і саме вони поставили питання про чітку організацію співробітництво з педагогами та іншим персоналом закладу, про розробку структури самоврядування, коли відчули дефіцит власної життєвої компетентності, потребу у співтворчості з дорослими як більш досвідченими членами колективу центру, фахівцями – професіоналами.