Навчає гра

О.М.Сафонова, вчитель початкових класів

І ось вони переді мною, малі першокласники, маленькі люди великої планети. Очі у них сяють від захвату. І, дивлячись на ці захоплені обличчя, я запитую себе: «Що чекає цю малечу через тиждень, місяць, рік? Чи зумію я, вчитель, здійснити їхні сподівання, чи зможу зробити, щоб не згасав вогонь у їхніх очах, щоб іскрилися вони жадобою знань?».

Як багато залежить від нас, перших учителів! Ми своїми руками можемо сформувати нову людину, або, навпаки, зламати і ті тендітні паростки добра, які вже є в ній.

Діти дивляться на мене здивованими величезними очима. Може не все розуміють. А може дивуються сонцю і небу? Ну що ж, це прекрасно, коли людина вміє дивуватися!

Ось вони голосно, по-дитячому, сміються. Смійтеся, діти! Ваш дзвінкий, безжурний сміх пробуджує у людях тільки добрі почуття.

Важко маленькому непосиді залишатися на місці, хочеться гратися. А тут доводиться сидіти за партою і слухати, слухати, слухати, і не дивно, що іноді дитина, яку вважають нездібною, не може згадати нічого, що було на уроці. Але вона ж захоплено переказує сюжет якоїсь казки, побаченої тиждень тому у кінотеатрі. Тоді вона стає іншою, запальною, веселою, без комплексів.

Малюк зображує героїв улюбленого кінофільму, переказує його майже слово в слово. Дитині було цікаво, актори зуміли вплинути на цю маленьку душу, здобути її прихильність. Вона жила разом з героями, переживала за них, допомагала їм, і тому так легко й просто увійшла казка до дитячої свідомості.

Так чому казку, гру не запросити до класу? Хай граються наші діти у добрі, гарні ігри, а під час гри вчаться разом з улюбленими героями писати, рахувати, думати. А також спілкуватися та дружити.

І ось казка прийшла до класу.

Розцвіла довгождана посмішка на обличчі замкнутої дитини, з’явилася розкутість, бажання відповідати, допомагати.

Матеріал запам’ятовується легко, і третьокласники уже виконують завдання 5—6 класів, просять: «Ми не маленькі! Дайте щось складніше!».

За 40 хвилин уроку допитливі малюки роблять багато нових, цікавих відкриттів. Юні будівельники будують слова із звуків, відкривають зв’язок між звуками та буквами. Ким тільки не бувають малюки під час уроку читання!

Ось вони, працьовиті бджілки, весело перебалакуються на квіточках: вивчають звук (ж): «Давай друЖЖити! Де ти ЖЖивеш? Я ЖЖиву у цьому ЖЖитлі. Завітай до мене в гості, я пригощу тебе пиріЖЖками!»

Ось вони потрапили до темної хащі, звідки тільки чудом можна вибратися, голосно гукають своїх товаришів і тим самим виділяють голосні звуки. Ось намагаються читати по складах. Чудове заняття, але таке складне і не для кожного цікаве, якщо просто зливати звуки.

Так станемо на деякий час капітанами. І ось катер «Л» підходить до причалу «А», капітан дає сигнал «ЛЛЛААА». А що тут можна повантажити? (лампу, лак, ланцюг…). Щоб буква краще запам’яталася, я пропоную пофантазувати, і ми подаємося у такі мандри, яким позаздрить кожен, хто вірить у казку, добро та справедливість,

Діти з великим задоволенням розгадують загадки, адже це секрет, гра, змагання на кмітливість. Вони допомагають вдивлятися в навколишній світ, вчать сприймати життя багатогранно, удосконалюють мову, тренують пам’ять і увагу, розвивають допитливість. Діти і самі придумують загадки з великим задоволенням.

На кожному уроці читання я пропоную дітям скоромовки. Вони допомагають зрозуміти, як важливо вимовляти кожен звук, помилишся — одержиш інше слово, незрозуміле.

Скарбниця народної мови багата прислів’ями та приказками. Вони короткі, виразні, легко запам’ятовуються.

Це маленькі поетичні твори, образні, прекрасні за співзвучністю та римою. Вони є явищем мистецьким, «живою водою» для малюків, бо народна творчість і справді схожа на чудотворну казкову воду. Спілкування зі світлими думками, вишуканими почуттями приносить радість, вчить цінувати чесність і справедливість.

З цікавістю поринають діти в історію походження слів. Вони стають допитливішими, народжується інтерес і любов до мови, розвивається чуття слова. Адже малюки такі емоційні, легко сприймають, образно мислять, всім цікавляться.

Як хочеться, щоб усі мої учні по-справжньому полюбили книгу, щоб прочитали той дорогоцінний запас дитячої літератури, яким по-справжньому насолодитися, пережити можна тільки у дитинстві.

Але я завжди пам’ятаю, що навіть ті діти, які читають досить вільно, потребують, щоб їм читали вголос, при цьому відповідали на їхні запитання, прислухались до зауважень, ділилися з ними своїми почуттями і думками про прочитане, ненав’язливо вводячи у світ таємниці великої літератури. Хай же ці уроки будуть завжди довгожданим святом, справжніми УРОКАМИ РАДОСТІ.

Я дуже хочу, щоб мої учні робили менше помилок, вміли добре читати, любили математику, але найбільше бажаю, щоб стали хорошими добрими людьми. Адже у цьому віці вчитель для дитини — як Бог, йому вірять, хочуть бути такими ж, як він. Малюки копіюють у свого наставника все: ходу, поведінку, манеру спілкування. Не можна загубити цього дорогоцінного часу — сліпого наслідування вчителя, часу формування людини. Саме в цьому віці вони слухають і запам’ятовують, потім цього не надолужиш. Тому так багато часу я присвячую виховній роботі. Використовую будь-яку можливість для бесіди із своїми маленькими учнями. Це і хвилинки поезії на уроках, і перерви, на яких можна порозмовляти про все на світі, і прогулянки в природу.

Здається, немає жодної теми, яку б ми не встигли обговорити. Все їх хвилює, все вони хочуть знати, адже вони ростуть і їх часто стосуються різні, часом і не «дитячі» проблеми.

Хочеться, щоб вони вміли спілкуватися один з одним та з іншими людьми, рахувалися з чужою думкою, деколи поступаючись або” спокійно захищаючи свої погляди.

Ми говоримо завжди неголосно, спокійно, і ось крик уже сприймається дисонансом. Я завжди, у будь-якій ситуації, ввічлива з ними, і вони так само спілкуються між собою, не розуміють іншої поведінки, і це прекрасно.

Я хочу, щоб вони росли чесними, мужніми, знали історію свого народу. У цьому дуже допомагають художні твори, які ми читаємо на уроках. Про що ми тільки не читали: і казки, і смішні оповідання, проливали сльози над долею Гулі Корольової (“Четверта висота”), весело сміялися над пригодами маленького Бібігона, а потім ліпили Бібігончика у дворі центру.

Хочеться, щоб учні намагалися бути схожими не на героїв бойовиків, а на реальних людей, а для цього повинні знати цих людей. Так, ми читаємо дуже багато. А отже, поліпшується мовлення, підвищується грамотність. Я не хочу, щоб мої учні були «паїньками». Пояснюю їм, що безкультурність ніколи не прикрашала людину, не робила благороднішою. Матроси, коли йшли у бій, голились, одягали нові тільняшки, солдати пришивали чисті комірці. Діти повинні зрозуміти, що добре прожити життя і приносити людям користь — це вже подвиг. Заслужити повагу у людей – теж подвиг.

Милі мої малюки! Підростайте скоріше, ставайте по-справжньому красивими і гордими людьми.

Вранці, перед сніданком, вони прибігають до мене привітатися. Хто коли-небудь на світанку підходив до лісового джерела з чистою, прозорою водою, зрозуміє, що почуваєш, коли дивишся в очі дитини, яка ще не зовсім прокинулася. У них, як у блакитних дзвіночках, роса, ще не просох сон, і деякий час діти живуть, не розуміючи, хто вони такі. А перерви, ці перерви забути неможливо! Діти користуються кожною хвилиною, щоб ставити незліченні питання: «Для чого росте трава, якщо вона нікому не потрібна?» або «Що буде, якщо потерти лоб і волосся сіллю?». А як загораються очі на уроках, коли все нове, все цікаве, все виходить. Як важливо з інтересу до школи, з яким приходить дитина в перший клас, розпалити невгасимий вогонь пізнання!

Це неправда, що є діти, які не хочуть вчитися. Кожна людина за своєю природою прагне знань. А у дітей цей потяг подвійний. Інша справа, коли не виходить, однокласники йдуть уперед, а ти сидиш і нічого не розумієш (а хто хоче себе почувати гірше, ніж інші?) і бачиш, що самому наздогнати неможливо, і ось уже немає бажання вчитися, воно не зникло, просто затаїлося.

Наша традиційна школа. Часом нудна, набридла своєю одноманітністю. Традиційними методами дітей навчати вдається, але при цьому витрачається багато фізичних, розумових і нервових сил дитини.

Боляче бачити маленького учня, що мучиться над одноманітним написанням якоїсь букви. Ця робота і дорослому не по силі. Спробуйте самі — сядьте і пишіть, пишіть одну й ту саму букву. Учень у період навчання письма не розвивається, монотонне і одноманітне написання елементів букв його втомлює, не викликає інтересу, не активізує мислення, не розвиває мову.

Монотонна, нудна, непотрібна робота! Але без неї не обійтися, скажете ви. Треба ж учити писати! Звичайно, треба. Але спробуємо це зробити так, щоб дитина із задоволенням відкривала зошит, сама, без спонукань, брала у руки ручку. Фантастика? Ні, реальність! Якщо це не просто прописи, а спокусливі зустрічі із старими знайомими — героями улюблених казок. Фантазуй, малюк, учись! Хай буде на твоєму обличчі добра посмішка, хай сяють твої очі, ніколи не згасає прекрасне бажання пізнавати нове.

Бачити радість в очах учнів, стежити за їхнім сходженням на гору пізнання для мене дуже важливо. Уроки треба будувати так, щоб викликати у дітей натхнення, захоплення красою, збагатити розум знаннями.

Математика… . З великим нетерпінням вони чекають цього уроку. Математика — цариця всіх наук — один із найскладніших, найважчих і водночас найцікавіших предметів. Першого вересня ми вводимо малюків у цю чудову країну — країну формул, знаків, геометричних фігур, країну, де немає місця ледарству, неробству, де живуть тільки розум і кмітливість!

Широко розкритими очима дивляться діти на дошку, заповнену незрозумілими поки що для них знаками. Вони ловлять кожне слово свого учителя, який знає, здається, все на світі. Вони хочуть знати про все-все. Вчи, вчитель, вчи новому, вчись разом з ними сам, не бійся давати новий матеріал, але роби це так, щоб дійсно хотілося знати. Дякую вам, дорогі мої Незнайка, Буратино, добрий Горинчик і багато-багато інших. Дякую за те, що ви мої незамінні помічники на уроках, вірні друзі дітей. Ви допомагаєте їм оволодівати непростими науками, ведете тернистими стежками, переживаючи невдачі і радіючи маленьким перемогам.

Так, математика — улюблений урок моїх учнів. Всі вони, без винятку, не задумуючись, на запитання про найцікавіший предмет на перше місце поставили б математику.

Є прекрасне педагогічне правило: хочеш, щоб діти захотіли чомусь навчитися, забезпеч їм перший успіх. Радість пізнання дається людині тільки тоді, коли знань незрівнянно більше, ніж диктується необхідністю. Я хочу ввести кожного, навіть найслабшого, байдужого до знань, у світ, багатий інтелектуальним життям.

Адже основне в роботі — знизити психологічну навантаженість в процесі навчання. Саме вона небезпечна, а не обсяг інформації. На перше місце треба* поставити самостійність мислення, тобто бажання і вміння думати. Чим більше людина знає, тим більше хочеться знати. Підтримати інтерес дитини, спрямувати в потрібне русло, значить зробити певний внесок у розумовий розвиток малюка. Але думка без творчості неможлива.

Школа повинна перетворитися із світу оцінок у світ казки, добра, фантазії та творчості.

Вчаться мої діти, вчуся і я… розуміти і прощати, співчувати їх маленьким, але таким безмірним для них прикрощам, підтримувати їх на цій важкій дорозі знань. І нехай наші маленькі учні знайдуть себе, повірять у себе, впевняться, що кожен з них — Людина, адже тільки вона може знайти своє місце в житті, своє щастя.


Опубликовал 5 Квітень 2011 в рубрике ІННОВАЦІЙНІ МЕТОДИ НАВЧАННЯ.