Розвиток розумових здібностей методом прикладної кінезіології

Ідея здійснити проекцію існуючого досвіду корекції психічних функцій за допомогою рухової активності на сучасний навчально-виховний процес загальноосвітньої школи та обґрунтувати перспективи підвищення ефективності пізнавальної діяльності школярів за рахунок насичення уроку кінезіактиваційними вправами.

Анатомо-фізіологічна будова мозку як основа для вивчення взаємозв’язку функціонального стану м’язів та психічного розвитку людини.

 

З усіх дивовижних речей на Землі ні що не є більш дивовижним та загадковим, ніж людський мозок. Наприклад, щосекунди завдяки дії різноманітних органів чуття у мозок потрапляє приблизно 100 мільйонів одиниць інформації. Очевидно, що мозок не лише витримує цей потік, а ще й з легкістю керує ним.
Спосіб, яким він це робить, не може не викликати подиву і захоплення. Цей механізм передбачає дію двох факторів. По-перше, у стовбурі мозку розташовується сітка нервів величиною з мезинець руки. Ця сітка називається ретикулярною формацією. Діючи, як центр регуляції рухів, вона слідкує за мільйонами сигналів, що надходять до мозку, відкидаючи все незначне та проводячи лише важливе. Таким чином щосекунди у свідомість потрапляє всього-на-всього кілька сотень відфільтрованих повідомлень. По-друге, подальша зосередженість нашої уваги відбувається завдяки біоелектричним хвилям, які проносяться через мозок від 8 до 12 разів за секунду. Ці хвилі зумовлюють періоди високого відчуття, протягом яких мозок відмічає найбільш сильні сигнали та відповідно реагує.
За останні роки вчені зробили багато відкриттів, але те про  що вони   дізналися,  ніщо у порівнянні з тим, що залишається невідомим.
Основні клітини мозку – нейрони не торкаються один до одного. Вони відокремлені синапсами – крихітними проміжками шириною менше однієї десятитисячної міліметра. Ці щілини називають хімічними передавачами. На одному з кінців нейрона ці хімічні сигнали приймаються крихітними волосками – дендритами. Після цього сигнал переходить до іншого кінця нейрона по нервовому волокну, так званому аксону. У самих нейронах сигнали передаються електричним шляхом, а через щілини – хімічним, так що передача нервових сигналів має електрохімічний характер. Всі імпульси однакові за силою, але інтенсивність сигналу залежить від частоти імпульсів, яка може досягати тисячі імпульсів за секунду.

 

Будова й функції відділів головного мозку

 

Головний мозок є не лише субстратом психічного життя, але й регулятором усіх процесів, які перебігають в організмі.
У ньому розрізняють п’ять відділів: 1) довгастий мозок; 2) задній мозок, який складається з моста і мозочка; 3) середній мозок – ніжки мозку і чотиригорбикове тіло; 4) проміжний мозок, основними утворами якого є таламус та гіпоталамус; 5) передній (кінцевий) мозок, представлений двома великими півкулями. Перші чотири утворюють стовбур головного мозку.
Довгастий мозок є безпосереднім продовженням спинного мозку (на передній і задній його поверхнях також є борозни), від якого він відрізняється функцією і будовою. Сіра речовина в ньому розбита на окремі скупчення – ядра. Одні з них є проміжними ядрами, що розміщуються за ходом головних провідних шляхів, чутливих і рухових, другі є центрами черепно-мозкових нервів  з п’ятої до дванадцятої пари, треті являють собою дуже важливі нервові центри: дихання, обміну речовин, судинно-руховий, серцевої діяльності, жування, ковтання, смоктання, секреції травних залоз, потовиділення, центри ряду захисних рефлексів – чхання, кашлю, моргання, сльозовиділення, блювання тощо. Тут, як і в інших частинах стовбура мозку, міститься сіткоподібний утвір (ретикулярна формація) – дифузне скупчення клітин різних типів, які густо переплітаються безліччю волокон, що йдуть у різних напрямках. Ретикулярна формація відіграє велику роль у регуляції збудливості і тонусу всіх відділів центральної нервової системи. Точні рефлекси, які забезпечують нормальне положення тіла, перерозподіл тонусу скелетних м’язів, також зв’язані з функцією довгастого мозку. В ньому замикаються дуги цих рефлексів.
Біла речовина довгастого мозку складається із волокон, по яких проходять нервові імпульси від заднього мозку до спинного і в зворотному напрямку.
До заднього відносять міст і мозочок. Міст розташований між середнім і довгастим мозком. Він ніби сполучає їх, і тому носить таку назву. Його внутрішня будова нагадує будову довгастого мозку, тобто містить ділянки сірої і білої речовини. Сіра речовина складає центри черепно-мозкових нервів, тут також діє ретикулярна формація, як і в довгастому мозку. Через міст проходять шляхи нервових імпульсів із нижче розташованих відділів до вищих і в зворотному напрямку. Є центри і нервові волокна, які зв’язані з мозочком.
Мозочок розташований над довгастим мозком під потиличними частками великого мозку. Він складається з двох півкуль і мозолистого тіла, що їх поєднує. Мозочок складається з білої і сірої речовини. Сіра речовина розташована на поверхні і утворює кору мозочка. У товщині мозочка серед білої речовини розташовані ядра – скупчення сірої речовини. Поверхня мозочка складається з вузьких звивин. За допомогою ніжок мозочок зв’язаний з довгастим і середнім мозком, мостом, а за допомогою них з усіма відділами нервової системи.
Основна функція мозочка – координація рухів як довільних, так і мимовільних. З його допомогою здійснюється функція рівноваги і руху мускулатури шиї, тулуба, кінцівок, а також підтримується тонус м’язів.
У разі патологічного ураження мозочка у людини швидко виникає втома, дрижання кінцівок, порушується тонус м’язів, рівновага, розміреність, плавність рухів тіла і мови.
Між заднім і проміжним мозком розташований середній мозок, який здійснює морфологічний і функціональний зв’язок цих відділів. Через середній мозок вгору і вниз проходять нервові шляхи, в ньому розташовані підкіркові центри зору, слуху, м’язового тонусу.
Спереду середній мозок переходить у проміжний, ним закінчується мозковий стовбур. Проміжний мозок складається із зорових горбів (таламус) і підгорбової ділянки (гіпоталамус). Тут розташовані підкіркові центри зору, обміну речовин, теплорегуляції, нюху. Отже, функції проміжного мозку різноманітні. Зорові горби – це головні колектори нервових шляхів до великого мозку і від нього; містять ділянки сірої речовини – скупчення тіл нейронів. Тут відбувається швидкий аналіз, розподіл і перемикання на різні ділянки кори великих півкуль інформації, яка надходить від різних відділів тіла.
Підгорбова ділянка (гіпоталамус) – комплекс структур, який розташований нижче від таламуса, містить багато ядер. Вона зв’язана з корою великого мозку, таламусом, мозочком, а знизу переходить у гіпофіз (залоза внутрішньої секреції). Функції гіпоталамуса: терморегуляція, регуляція обміну речовин, діяльність серцево-судинної системи, залоз внутрішньої секреції, травного апарату, сечовиділення, сну і бадьорості, емоцій тощо.
Проміжний мозок разом із середнім здійснює складні рефлекторні реакції. Деякі центри проміжного мозку беруть участь у підтримці стану уваги, не пропускаючи до кори великих півкуль непотрібних у даний момент доцентрових сигналів.
Спереду проміжний мозок переходить у півкулі великого мозку.
Великий мозок представлений правою і лівою півкулями, які розділені поздовжньою щілиною. Кожна півкуля складається із сірої речовини – кори і розташованих глибше неї вузлів (ядер), між якими міститься біла речовина. Кора вкриває півкулі зовні. Від кори, в середину мозку, відходять нервові відростки нейронів, які своєю масою утворюють білу речовину – тканину білого кольору, яка виконує роль провідників нервових імпульсів. У білій речовині розташовані скупчення нервових клітин – вузли (ядра) сірої речовини. Тут розташовані підкіркові центри нервової діяльності.
Поверхня півкуль мозку ніби зібрана в складки різних розмірів. Тому видні щілини, борозни і звивини між ними. Виділяють три найбільші борозни півкуль: бічну, центральну, потилично-тім’яну. Вони утворюють основні орієнтири для поділу півкуль мозку на чотири основні частки: лобову, тім’яну, скроневу і потиличну.
Всередині півкуль мозку розташовані порожнини, які називають шлуночками. Таких шлуночків два – один у правій, другий у лівій півкулях. Вони сполучені з третім і четвертим шлуночками стовбура мозку і далі – з каналом в середині спинного мозку, а також з простором під оболонками мозку. Шлуночки і простори заповнені рідиною (ліквором) і утворюють єдину гідродинамічну систему, яка разом з кровоносною системою забезпечує обмін речовин у нервовій системі, а також створює надійний захист нервових клітин.

 

Значення кори головного мозку

 

Кора великого мозку представлена рівномірним шаром сірої речовини товщиною 1,3-4,5 мм, в якому міститься понад 14 млрд. нервових клітин. Численні борозни і звивини збільшують її поверхню, яка досягає в середньому 2000-2500 см2. Понад 2/3 поверхні кори заховано у вузьких глибоких борознах. Кора складається із шести шарів клітин, які проявляються при спеціальному фарбуванні і дослідженні під мікроскопом. Клітини шарів різні за формою і розмірами. Від них у глибини мозку відходять відростки.
У задній центральній звивині, позаду від центральної борозни, розташована зона шкірної та суглобово-м’язової  чутливості. Тут сприймаються і аналізуються сигнали, які виникають при доторкуванні до тіла, дії на нього тепла або холоду, больових впливах. У передній центральній звивині, спереду від центральної борозни, розташована рухова зона.
У скроневій частці розташована слухова зона. Подразнення ділянок слухової зони викликають відчуття звуків, а при їх ураженні втрачається слух.
Зорова зона розташована в корі потиличних часток півкуль. Поблизу бічної борозни розташована смакова зона.
Чисто мовної зони не існує. Вона представлена в корі скроневої долі, нижньої лобної звивини зліва, ділянками тім’яної долі.
У цілому зони кори великого мозку можна поділити на три групи. До першої належать зони, які сприймають сигнали від різноманітних рецепторів, вони називаються сенсорними зонами. До другої групи належать рухові зони, в яких формується сигнал команди до відповідних ефекторів. До третьої групи, найбільш важливої для діяльності організму, належать асоціативні зони, які поєднують діяльність рухової і сенсорної зон, забезпечують асоціативну (інтегруючу) функцію мозку; вони є в будь-якому відділі. З діяльністю асоціативних зон найбільше зв’язані вищі психічні функції – мислення та свідомість.
Знайомство з найбільш важливими фізіологічними функціями кори великого мозку свідчать про надзвичайне її значення в життєдіяльності.

Кора разом з підкірковими утворами є відділом центральної нервової системи. Функції цього відділу – здійснення складних рефлекторних реакцій, що складають основу вищої нервової діяльності людини. Не випадково вона найбільш розвинена. Особливою властивістю кори є мислення, пам’ять та мова.

 

Анатомія і фізіологія рухового аналізатора

 

Руховий аналізатор – нейрофізіологічна система, яка здійснює аналіз і синтез сигналів, що виникають в органах руху людини. Руховий аналізатор складається із периферійного відділу, специфічних нервових волокон (чутливі нерви, що несуть нервові імпульси до головного мозку) відповідних підкіркових структур і кіркового відділу, розташованого в лобних долях кори головного мозку.
Руховий аналізатор пов’язаний із функцією моторної кори, нейрони якої надсилають імпульси до передніх рогів спинного мозку, нейронів, ядер рухових черепно-мозкових нервів, таламусу, базальних ядер, червоного ядра і мозочка. Це прямі зв’язки, за якими йдуть «накази» від кори великих півкуль до м’язів. Під час руху за цими «наказами» у пропріорецепторах з’являються нервові імпульси, що йдуть по аферентних (чутливих) нервових волокнах рухового аналізатора від м’язів до кори великих півкуль через міжхребетні нервові вузли, задні корінці спинного мозку, довгастий мозок, таламус. Крім цього шляху пропріоцептвні сигнали можуть досягти кори головного мозку через ретикулярну систему і мозочок. Руховий аналізатор бере участь у підтримці постійного тонусу (напруги) м’язів тіла та координації рухів. У людини руховий аналізатор моделює рух, створює ніби образ руху, який треба здійснити, і постійно зіставляє реальний потік аферентних імпульсів від руху м’язів з попередньо створеним образом – планом.
У лівій лобній долі (нижня лобна звивина) знаходиться мовленнєво-руховий аналізатор, функціонування якого є нейрофізіологічною основою абстрактного мислення людини.

 

Психофізіологічний розвиток інтелектуальної сфери особистості

 

Психіка – це сукупність психічних явищ, що характеризують внутрішній, суб’єктивний світ людини, а також основні риси особистості: її життєві інтереси, ідеали, її ставлення до суспільства, до інших людей, до своїх обов’язків та до себе самої. Психічні явища виникають у процесі рефлекторної роботи мозку.
Численні аналізатори відображають різні характеристики навколишнього середовища по-різному; це відображення є активним і тому викликає у нас різні відчуття і емоції.
Різні явища діють на нас не тільки в якийсь конкретний момент. Ми можемо собі уявити їх після малих чи великих інтервалів часу. Це пов’язано з тим, що наш внутрішній світ має властивість зберігати інформацію, тобто запам’ятовувати. Без пам’яті був би неможливим прогрес у розвитку як окремої особистості, так і всього людства.
Людина здатна проявляти свідоме ставлення до дійсності. Її діями керує свідомість. Свідомість – це своєрідне поєднання усіх більш простих форм відображення: сприйняття, відчуття, почуття і дії.
Людина бачить у явищах і предметах навколишнього світу значно більше ніж будь-яка тварина, бо до діяльності органів чуттів у людини приєднується діяльність мислення.
Мислення – це робота мозку, внаслідок якої людина може за допомогою слів і образів уявити і виразити найрізноманітніші стани свого організму і своє ставлення до предметів чи явищ, як реальних так і уявних. Із цього витікає, що суттєву роль в цій найголовнішій функції мозку людини відіграють слова і образи, тобто тимчасові зв’язки, що формувалися в результаті поєднання безпосередніх і словесних (або ж мисленевих) подразників з різноманітними видами діяльності організму.
Фізіологічною основою мислення є складна аналітико-синтетична діяльність кори великих півкуль головного мозку. Результатом аналізу й синтезу подразників (як зовнішніх так і внутрішніх) є утворення тимчасових зв’язків (асоціацій), які слугують фізіологічними механізмами процесу мислення.
Наведений вище огляд багатогранної взаємодії структурної, рефлекторної, хімічної та біоелектричної складових психофізичної життєдіяльності людини наводить на висновок, що природа реагування мозку на імпульси руху тіла, руху почуттів, емоцій та руху думки одна й та ж сама. Отже відкриваються перспективи системного вивчення та запровадження у психолого-педагогічну практику механізмів нейромоторного стимулювання розумового розвитку особистості за рахунок активізації її рухової активності під час організованого навчально-виховного процесу.
На підтвердження цієї гіпотези, можна навести приклад експерименту, що проводився з однією баскетбольною командою. Команду поділили на три групи. Гравцям першої групи потрібно було постійно тренуватись протягам певного часу. Гравцям другої групи заборонялося брати м’яч  у руки,  їм потрібно було кидати м’яч у корзину тільки в своїх думках.

Третя група була контрольною, її учасники ні яким чином не тренувались у той час. По закінченню експерименту було визначено, що гравці першої і другої групи мають однакові гарні результати (результати контрольної групи погіршились).

 

Нейрофізіологічні механізми впливу рухових вправ на структури головного мозку

 

Фізіологи, займаючись вивченням розвитку мозку і його функцій, об’єктивно доказали, що при будь-якому  руховому тренінгу тренується у першу чергу мозок.
Вірно підібрані рухи й пози можуть сприятливо впливати на функціонування структур головного мозку. Це положення знайшло своє відображення в методиках подружжя Bobath (1959), H. Kobat (1958), Phelps, К.А. Семенової (1978) та інших.
Механізми регуляції м’язового тонусу й рухів знаходяться під впливом рухового аналізатора великих півкуль й нижчих відділів головного мозку.
Структури великого мозку сприймають аферентну інформацію з периферії, переробляють, узгоджують і по еферентним шляхам спрямовують команди до дії, контролюючи рефлекси, що змикаються на спінальному рівні.
Сумація аферентних подразнень і посилення сигналів рухових нейронів головного мозку викликається тим, що потік аферентних сигналів, що зароджуються в пропріорецепторах м’язів і сухожиль при їх роботі збуджує певні структури головного мозку: кору, підкіркові утворення, мозочок. Загальмовані нейрони цих структур можна змусити працювати, а згодом і підвищити їхню збудливість сильним, підсумованим сигналом.
Домогтися такого посиленого потоку аферентних сигналів дозволяє робота з великою кількістю повторень вправ, пов’язаних зі збудженням рецепторів м’язів, сухожиль або інших периферичних рецепторів.
Підсумовуючись, ці сигнали стають досить сильними для збудження клітин головного мозку зі зниженою функцією. Це, у свою чергу, сприяє відновленню та уторуванню втрачених міжнейронних зв’язків.
Схематично можна уявити собі, що потік імпульсів, керуючих руховою активністю, рухається у напрямку, протилежному його напрямку у сенсорних системах. В сенсорній системі інформація бере початок на периферії, де вона сприймається рецепторами. В руховій системі основний потік інформації спрямований від рухової зони кори великих півкуль до периферії, тобто до м’язових структур, ефекторів, що здійснюють рух.
Нейротрансміттер ацетилхолін виділяється через сінапси активізованих нейронів і стимулює роботу м’язів під час руху. Підвищене і послідовне виділення ацетилхоліну сприяє росту дендритів, розвиваючи таким чином нервову мережу.
Доктор Деннісон у своєму дослідженні відмітив, що коли людина торкається правим ліктем лівого коліна, а потім лівим ліктем правого коліна, то активізуються одночасно обширні зони обох півкуль головного мозку. Якщо виконувати вправи («перехресні кроки») регулярно, в мозолистому тілі утворюється і мієлінізується більша кількість нервових шляхів, швидко і більш інтегрировано поєднуючи обидві півкулі, що робить можливим причинно-обумовлений рівень мислення.

Психомоторний розвиток дитини

Психоматорним розвитком дитини називають удосконалення, якісну зміну його інтелектуальних та рухових здібностей. Поряд з іншими показниками, він є відображенням рівня біологічного дозрівання дитини, особливо на початку життя. Психомоторний розвиток багато в чому регулюється виховними заходами і якістю догляду  за дитиною.
Весь процес психомоторного розвитку можна поділити на два рівні: становлення психіки і формування рухової активності дитини. До становлення психіки відносяться підрівні мовного розвитку (сенсорне і моторне мовлення) і соціальної адаптації, що включає в себе показники сенсорного розвитку (чуттєвої сфери). У розвитку рухових вмінь можна виділити підрівні загальної моторики та ручної вмілості.
Обов’язковою умовою вдалого моторного розвитку являються процеси морфофункціональної диференціації основних елементів центральної нервової системи. Між нервовою та м’язовою  системами уже в процесі внутрішньоутробного розвитку здійснюється взаємозумовленість та взаємоіндукція, які забезпечуються узгодженою роботою кори великих півкуль головного мозку та підкіркових утворень. Особливо чітко прослідковується зв’язок між розвитком різних структур центральної нервової системи та відповідних рухів. Можна говорити про етапність розвитку моторики і нервових механізмів, що забезпечують формування конкретних рухових актів. Кожен етап еволюції моторики зумовлений розвитком відповідного відділу центральної нервової системи.

 

Вплив позитивних емоцій на розумову діяльність учнів

 

Розвиток дитини пов’язаний виключно з позитивними емоціями; негативні емоції не стимулюють розвитку психіки, а при постійному їх впливі навіть затримують.
Саме тому велике значення надається ролі емоцій у навчально-виховному процесі. Багато досліджень свідчать, що яскраві емоції покращують розумову діяльність учнів.
Який же механізм дії емоції на мислення та пам’ять людини?
Відповідь на це запитання досить цікаво викладено у В. М. Вергасова на прикладі психолого-педагогічної моделі діяльності інтелекту під час навчання. Збудження або гальмування відповідних центрів інтелекту здійснюється при отриманні з навколишнього середовища позитивних або негативних збудників, що через центри емоцій діють на систему управління гальмуванням і через неї подають команди на розгальмування або гальмування потрібних центрів та механізмів (мислення, пам’яті тощо).
Отже, відповідно до розглянутої моделі, в процесі організації дій учнів з навчальною інформацією безперечно необхідна неперервна емоційна дія, оскільки саме вона створює умови інтенсивної пізнавальної діяльності.
Таким чином, однією з важливих умов, за яких виникає і розвивається інтерес до навчання, підвищується активність учнів, є яскравість, емоційність навчального матеріалу, схвильованість, захопленість самого вчителя. Це справляє величезний вплив на учнів, їхнє ставлення до предмета та викладача. Емоційна дія – один із найсильніших засобів заохочення учнів до навчання.
І, безперечно, якщо дитина сама буде спроможна щиро захоплюватись процесом навчання, навіть тоді, коли сам матеріал не викликає цікавості, то співпрацюючи з вчителем, вона досягне ще кращих результатів.
За допомогою рухів, спеціальних поз можна покращити свій настрій, відтворити в собі позитивні емоції. Симон Соловейчик у своїй книзі «Навчання із захопленням» наводить цікавий приклад рухів (потерти долоньки, посміхнутися, погладити підручники), за допомогою яких дитина дійсно відчуває захоплення, зацікавленість, до цього часу нелюбимим предметом.
Знаменита система К.С. Станіславського також побудована на методі фізичних дій. При їх допомозі актор може викликати в собі будь-які емоційні стани, якщо він зуміє здійснити необхідні фізичні дії, що завжди супроводжують такі стани.

 

Залежність розвитку мозку від інформації, яку дитина отримує в результаті сенсомоторної діяльності

 

Чуттєве пізнання навколишнього світу – невід’ємна ланка в системі пізнавальної діяльності людини, необхідна передумова інтелектуального розвитку.  З самого народження людина відчуває постійну потребу  в отриманні нових вражень. Отримавши порцію нової інформації і засвоївши її, дитина потребує нових знань. Нестача інформації гальмує розвиток дитини. Прогалини в сенсорному розвитку дитини важко компенсуються і у шкільному віці часто призводять до відставання загального інтелектуального розвитку та труднощів у навчанні.
Тому так необхідно приділяти особливу увагу сенсомоторній діяльності дитини. Сенсорні дії – розглядання, обмацування, слухання – формуються у процесі дій з предметами. На основі сенсомоторної інформації здійснюється процес аналітико-синтетичної діяльності мозку.

 

Сприяння рухової активності ефективному розвитку розумових здібностей

 

Завданням дослідників з Університету Здоров’я і науки (Орегон, США), було встановити, чи можуть регулярні фізичні вправи призводити до органічних змін у мозку.  В результаті було зроблено висновок: «Усім звісно, що фізичні навантаження покращують серцеву діяльність і знижують ризик ожиріння, але ці дослідження свідчать і про те, що фізичне навантаження може крім того викликати органічні зміни в мозку, покращувати його дію».
Рух – це ефективний фактор активізації повноцінного функціонування  мозку. Роберт Датсман, директор кафедри нейропсихологічних досліджень в медичному Центрі «Проблеми ветеранів», виявив, що ходьба сприяє покращенню розумових здібностей у чоловіків й жінок віком від 50 до 60 років.
Навчання потребує оволодіння навичками, а навички будь якого виду пов’язані з оволодінням рухів м’язів. Всі наші вміння – це частина роботи м’язів, що відіграють важливу роль у розвитку навиків людини. Людина може мислити, сидячи нерухомо, але для того щоб закріпилась думка у свідомості, необхідно здійснити дію, наприклад, проговорити її. Коли ми пишемо, ми встановлюємо зв’язок з мисленням, використовуючи рухи своєї руки, необхідні для побудови  нейронних  мереж.

 

Вплив м’язової активності на психічний статус людини

 

В останні роки функціональний стан м’язів використовується як інформативний індикатор проблемних зон в організмі людини. Зокрема, досить цікавими є повідомлення відносно взаємозв’язку функціонального стану окремих м’язів з психічним статусом людини.
Особливу роль у комплексі факторів, що відбивають, з одного боку, стан м’язової системи, а з іншого – психологічний статус людини, відігрівають рухи очей. На думку Ф.Шапіро, люди використовують рухи очей для активації системи переробки інформації і досягнення психотерапевтичного ефекту. Ці рухи сприяють швидкому зняттю дистресу. При цьому думки, відчуття, емоції, що пов’язані зі спогадами, сприймаються як нейтральні або позитивні, що не турбують, не впливають негативно. Рухи очей дають можливість знизити тривожність.

 

Методи корекції порушень  взаємодії півкуль головного мозку

Для нормального функціонування центральної нервової системи необхідно безперервна взаємодія правої й лівої півкуль головного мозку. Слід зазначити, що саме порушенню  взаємодії півкуль, останнім часом приділяється значна роль у комплексі причин, відповідальних за виникнення стану, названого «дислексія» (порушення функції навчання). Крім нездатності засвоювати новий матеріал у людини спостерігається підвищена утома, вона не може адекватно читати або писати, іноді не сприймає не тільки цілі фрази, але й всю знакову інформацію: «не чує», «не бачить», «копається». Це вказує на захисну функцію правої півкулі, що не допускає усвідомлення неприйнятних для неї переживань. Але в результаті інформація про виникнення тревоги не поступає у ліву півкулю, яка відповідає за логічність мислення, приводячи до неможливості конструктивного розв’язання емоційної проблеми, що виникла. Зважаючи ж на те, що сучасний світ зумовлює наявність фронтального стресового фону, то стає зрозумілим, що майже в кожної людини є ті чи інші порушення функції навчання.
Існує багато методів для усунення порушень взаємодії півкуль головного мозку. Одним з яких є метод латеральної терапії (тілесні психотехніки) та метод прикладної кінезіології.

 

Тілесні психотехніки

Найбільш відомими й  основними  видами  тілесно-орієнтованої психотерапії є біоенергетичний аналіз Лоуэна, метод  Фельденкрайза, метод Александера,  структурна  інтеграція  Рольф  (рольфинг)  і  первинна терапія Янова. Всі  вони  базуються  на  роботах  відомого  психоаналітика Вільгельма Райха.
Вільгельм Райх, австрійський психіатр, підкреслював важливість звільнення, розслаблення м’язового панцира  на додаток до аналізу психологічного матеріалу, тому що він  розглядав розум  і  тіло  як  нерозривну  єдність.
Райх уважав, що м’язовий панцир являє собою 7 основних  захисних сегментів, що  складаються  з  м’язів  і  органів  відповідних  функцій.

Ці сегменти утворюють ряд з 7  горизонтальних  кілець, що  перебувають  під  прямим кутом до хребта. Основні  сегменти  панцира  розташовуються  в  області очей, рота, шиї, грудей, діафрагми, живота й таза.
Райхіанська терапія складається насамперед у розпусканні панцира  в  кожному сегменті, починаючи з очей і закінчуючи тазом.
1). Очі. Захисний панцир в області очей проявляється в нерухомості чола й  “порожньому”   вираженні   очей.   Зняття панциря   здійснюється   за допомогою розкриття очей  так  широко,  як  тільки  можливо,  а  також  вільними рухами очей, обертанням і розгляданням  оточуючого простору.
2). Рот. Цей сегмент включає м’язи підборіддя, горла й потилиці. Цей сегмент утримує емоційне вираження  плачу,  лементу,  гніву,  кусання, смоктання. Захисний  панцир  може  бути  розслаблений  шляхом імітації  плачу,  проголошення  звуків, що  мобілізують  губи,  кусанням, жуванням твердої їжі і за допомогою прямої роботи над відповідними м’язами.
3). Шия.  Цей  сегмент  включає  м’язи шиї  та  язика.  Захисний  панцир утримує в основному гнів,  лемент  і  плач.  Засобами  усунення  панцира є лементи, крики й т.п.
4). Груди (широкі м’язи грудей, м’язи плечей, лопаток, грудна клітка,  руки з кистями). Цей сегмент стримує сміх, сум,  пристрасність.

Стримування подиху, що   є   важливим   засобом    придушення    будь-якої    емоції, здійснюється в значній мірі в грудях. Панцир може  бути  знятий за допомогою  роботи  над  диханням,  особливо  здійсненням  повного видиху.
5). Діафрагма.  Цей  сегмент  включає  діафрагму,  сонячне  сплетення, різні  внутрішні  органи,  м’язи  нижніх   хребців.   Панцир   тут утримує в основному сильний гнів. Потрібно в значній мірі  послабити перші чотири сегменти, перш ніж перейти до усунення п’ятого  за допомогою роботи з диханням і блювотним рефлексом.
6). Живіт. Сегмент живота включає широкі м’язи  живота  і  м’язи  спини. Напруга поперекових м’язів зв’язана зі страхом  нападу.  Захисний  панцир пов’язаний із придушенням злості, ворожості.
7). Таз (всі м’язи  таза  й  нижніх  кінцівок).  Чим  сильніше  захисний панцир, тим більше таз витягнутий назад. Тазовий  панцир  служить придушенню збудження, гніву, задоволення.  Панцир  може  бути  ліквідований за допомогою мобілізації таза, а потім  брикання  ногами.
Кожний  сегмент  більш-менш незалежний,  з  ним  можна   працювати   окремо.
Розроблені  Райхом  методики  дихання,  емоційного  розкріпачення, посилення напруги в заблокованих ділянках тіла лягли в основу структурної інтеграції (рольфинга) та інших психотехнік.
Отже, саме Райха можна вважати першопрохідником у сфері психології тіла й тілесно-орієнтованої психотерапії.
Метод структурної інтеграції (або “рольфинг”) розробила Іда  Рольф.

Цей метод є прямим фізичним втручанням, що використовується для  психологічної модифікації особистості, але заснований на психотерапевтичних поглядах Райха.
На  думку  Рольф,  добре  функціонуюче  тіло   залишається   прямим   і вертикальним з мінімумом витрат енергії, незважаючи на силу тяжіння, але  під впливом стресу воно може  пристосовуватися  до  останнього  й  спотворюватися. Найбільш сильні зміни відбуваються у фасції  –  сполучній  оболонці, що покриває м’язи.
Мета  структурної  інтеграції  –  привести  тіло  до   кращої   м’язової рівноваги, до кращої  відповідності  лініям  ваги,  ближче  до  оптимальної пози, при якій можна провести пряму лінію через  вухо,  плече,  стегнову кістку й щиколотку. Це веде до  врівноваженого  розподілу  ваги  основних частин тіла – голови,  грудей,  таза  й  ніг,  –  до  більш граціозних  і ефективних рухів.
Метою  рольфингу  є  маніпулювання   м’язовою   фасцією   і   її розслаблення,  для  того  щоб  навколишня  тканина  могла   зайняти   правильне положення. Процес терапії заснований на глибокому масажі  за  допомогою  пальців, суглобів пальців і ліктів. Цей масаж може  бути  дуже  болісним.  Чим сильніша напруга, тим сильніша біль і тим більша необхідність  у  подібному маніпулюванні. Внаслідок  взаємозв’язку  фасцій  усього  тіла  напруга  в одній ділянці здійснює виражений функціональний компенсаторний вплив  на інші ділянки тіла.
Певні види  емоційних  проблем  часто  пов’язані  з  конкретними ділянками тіла. Масаж відповідної зони тіла послаблює  напругу  й веде до емоційної  розрядки.  Процедура  рольфинга  найчастіше  пов’язана  з болем  і  можливістю  структурних   ушкоджень   тіла.   Метод   особливо ефективний  у  випадках,  коли  “м’язова  броня”  і  напруга   досягають значного ступеня.
Психотехніка  Александера  допомагає  людям, які неправильно  й  неефективно користуються своїм тілом, уникнути  цих  неправильностей  у  дії  і у спокої. Під “використанням” маються на увазі звички в  триманні  й  рухові тіла, звички, які безпосередньо впливають на фізичне,  розумове  й емоційне функціонування людини.
Працюючи  над  собою,  Александер  створив  техніку  навчання  інтегрованим рухам,  засновану  на  врівноваженому   відношенні   між   головою та хребтом.
Александер думав,  що  передумовою  вільних  природних  рухів є найбільш природне  розтягування  хребта.  Формула  методу Александера: “Звільнити шию, щоб дати голові зрушитися вперед  і  нагору, щоб дати більше подовжитися й розширитися”.
Рівновага   між   головою   й хребтом забезпечує звільнення від фізичних напруг і затисків, поліпшує лінії пози й створює кращу координацію  рухів.
Гімнастика мозку Пола Денісона була розроблена, як метод роботи з невстигаючими дітьми. «Техніка Латерального Перенавчання по Денісону» – це серія спеціальних вправ, що відновлюють ефективне, інтегроване виконання перехресно-латеральних рухів, зір і слух.

Виконання перехресно-латеральних рухів полегшує процес навчання, активізує тонку моторику. Це безпосередньо пов’язано з інтегрованою й рівномірною активізацією моторної кори лобних часток мозку, а також базального ганглія й мозочка. Багатократна, регулярна активізація моторної кори сприяє розвитку нервових мереж в іншій частині лобної частки, включаючи премоторну й верхню премоторну кору.
Ці специфічні рухи активізують нервові шляхи у мозку в обох півкулях одночасно, знижують стрес і покращують загальний стан здоров’я.

 

Метод прикладної кінезіології

 

На початку 80-х років Г.Стоуксом і Д. Уайтсайдом була розроблена нова теорія практичної кінезіології, яка пояснює порушення функції навчання з позиції нездатності правої і лівої півкуль головного мозку до інтеграції. Це призводить до того, що аналітичний (логічний) мозок постійно блокує творчий початок образного мозку і його здібності до інтегративного «бачення». Тобто в якості одного з можливих факторів порушення функції навчання автори розглядають «координаційну нездатність до навчання в раннім дитинстві», причини якої можуть бути всілякими. Найчастіше  як причинний фактор виступають функціональні порушення взаємодій великих півкуль, які, у свою чергу, майже завжди виникають як наслідок порушення зв’язку між переднім і заднім відділами домінуючої (логічної) півкулі мозку. Реагуючи на негативний емоційний заряд, домінуюча півкуля припиняє свою повну збалансовану функцію в плані фізичного емоційного вираження, що призводить до зменшення функціонування кори великих півкуль головного мозку й, зокрема, створенню й  підтримці в загальній интегративній зоні домінуючої півкулі своєрідних «мертвих» точок. Для їхнього усунення Г.Стоуксом і Д.Уатсайдом були запропоновані різноманітні вправи й пози, спрямовані на відновлення взаємодій півкуль головного мозку.

Все вищесказане стало базою для створення спеціалізованого кінезіологічного комплексу вправ, спрямованого на відновлення взаємозв’язку півкуль головного мозку й зняття емоційного стресу.


Опубликовал 18 Лютий 2017 в рубрике ЛАБОРАТОРІЯ СИСТЕМНОЇ РЕАБІЛІТОЛОГІЇ.